Бароковий діарій Антонія Філармонійського. День перший
12.11.2025
Мир вам, братіє милостива, що слухаєте не вухом єдиним, але станом внутрішнім.
Учора явився нам муж Хосуе.
Сидів він просто, слово клав рівне, без хитрості.
Мелізму малу показав, наче зернятко макове.
А в тім зерні — дерево велике.
Казав: «Мелізма є тонкий міст межи голосом і душею.
Хто співає її не з серця, той і мовчить голосно».
І я побачив: так і думка людська.
Гучне порожнє, а мале, коли істинне, сяє.
І трактати давні єдине свідчать.
Хоч літо од літа одійшло, хоч люди помінялись,
та розум той самий стоїть, мов камінь посеред ріки.
Се бо не наука книжна, але дихання роду нашого.
А коли сонце зійшло на спочинок,
зійшлися ми в залу, що мов храм без кадила.
Тоді корнеттом Хосуе озвався, не словом, але зітханням.
А Марія, жона тиха, сиділа при органі і клавесині.
І руки її творили лад, як бджола творить мед: поволі, без гомону.
І було між ними єдине серце.
Не показне, не виставне,
але справжнє.
Бо любов не ходить у міхах золотих
і не кричить на роздоріжжі.
Вона, як вуголь під попелом, тепла і певна.
І я зрозумів, братіє:
де любов є, там і музика справжня.
А де нема там лиш шум і метушня.
Не полишайте ж сього діла.
Не кажіть: «Досить нам».
Бо джерело, поки тече, треба пити.
Прийдіть у дні наступні,
не задля очей, але задля серця.
Бо хто був при звуці,
а не пізнав смислу — той спав.
А хто пізнав — той ожив.
Писано при ранку мирному, коли душа ще не розкидана думками.
Рукою того, хто вчора мовчки слухав,
але сьогодні слово знайшов.