Бароковий діарій Антонія Філармонійського. День перший
12.11.2025
Мир вам, братіє милостива, що слухаєте не вухом єдиним, але станом внутрішнім .
Учора явився нам муж Хосуе.
Сидів він просто, слово клав рівне, без хитрості.
Мелізму малу показав, наче зернятко макове.
А в тім зерні — дерево велике.
Казав: «Мелізма є тонкий міст межи голосом і душею.
Хто співає її не з серця, той і мовчить голосно».
І я побачив: так і думка людська.
Гучне порожнє, а мале, коли істинне, сяє.
І трактати давні єдине свідчать.
Хоч літо од літа одійшло, хоч люди помінялись,
та розум той самий стоїть, мов камінь посеред ріки.
Се бо не наука книжна, але дихання роду нашого.
А коли сонце зійшло на спочинок,
зійшлися ми в залу, що мов храм без кадила.
Тоді корнеттом Хоусе озвався, не словом, але зітханням.
А Марія, жона тиха, сиділа при органі і клавесині.
І руки її творили лад, як бджола творить мед: поволі, без гомону.
І було між ними єдине серце.
Не показне, не виставне,
але справжнє.
Бо любов не ходить у міхах золотих
і не кричить на роздоріжжі.
Вона, як вуголь під попелом, тепла і певна.
І я зрозумів, братіє:
де любов є, там і музика справжня.
А де нема там лиш шум і метушня.
Не полишайте ж сього діла.
Не кажіть: «Досить нам».
Бо джерело, поки тече, треба пити.
Прийдіть у дні наступні,
не задля очей, але задля серця.
Бо хто був при звуці,
а не пізнав смислу — той спав.
А хто пізнав — той ожив.
Писано при ранку мирному, коли душа ще не розкидана думками.
Рукою того, хто вчора мовчки слухав,
але сьогодні слово знайшов.