Бароковий діарій Антонія Філармонійського. День п’ятий
15.11.2025
Мир вам братіє моя сердешна!
Був я нині поміж молоді днїпровської, і виділося мені, ніби стою серед пагінців молодих, що тягнуться не для вигляду, а з природної охоти.
Кожен мав свій хід і свій жар, та разом вони творили лад, мов струмки весняні, що сходяться в один рух.
А при них стояла пані Наталія Фоменко — наставниця їхня рівна й тиха.
Не стримувала вона вогню, а давала йому напрям;
не гасила пориву, а вміла тримати його в міру;
не вела їх за руку, а була тим берегом, що не заступає води, але робить її течію ясною.
Слово ж про Скарлаттів, яке ми чули опісля, було мов знаряддя добре: просте, але корисне, бо знімає зайве й показує серцевину.
А ввечері, серед широкого мастерства італійського, знову помислив я про молодь ту:
чужа довершеність приємна, а своє зростання дороге.
І думка світла мене осяяла:
«Молодість іде сама,
але лад находить лиш тоді,
коли поруч наставник стоїть,
що не стискає руки, а серце спрямовує».