Бароковий діарій Антонія Філармонійського. День дев’ятий
23.11.2025
Розмова мудра, двох дам привелебгних Констанції та Теодори
Констанція:
— О люб’язна сестрице серця мого, чи ти чула, як сьогодні в Музичнім салоні лунала бесіда про «Lascia ch’io pianga»? Мелодія та, що колись була зітханням діви тендітної, нині, мов меч двосічний: і плаче, і боронить.
Теодора:
— Чула, пані моя мила. І дивно те бачити: як арія, що колись в’язала жінку в покору тиху, тепер у кінематографі здіймається, немов фенікс, і з попелу смутку творить силу. Чи не в тім-то секрет мистецтва – давнє зерно проростає інакшими квітами у садах нових часів?
Консианція:
— І Анна Гадецька з паном Островським сьогодні гарно те викладали: що хоч би скільки режисерів свою руку до тієї арії докладали, однаково веде вона глядача до місць темних, де пам’ять про біль стає переступом, а тремтіння душевне порогом стану нового .
Теодора:
— О так! І я, слухаючи, думала: як же хитро доля вміє афекти переписувати . Те, що колись було знаком беззахисності, нині стає знаменом визвольним. Нерідко ж бо слабість у сильність перевертається, як ніч у світанок.
Констанція (з легкою усмішкою):
— А по цій бесіді, чи ти не побачила диво друге — концерт «На 3 та на 4»? О господине, трикратна і чотирикратна розкіш! Невже ж могли ми колись уявити, що збереться аж чотири клавесиністи і всі наші, всі рідні, всі з ладом і смаком путнім?
Теодора:
— Ох, пані, серце моє від того тремтіло, мов струна на протязі! Бо ж Наталія Фоменко, Ольга Шадріна-Личак, Олена Жукова та панна Турта, то ж ціла хоругов барв: чотири голоси, чотири розуми, чотири світочі, що кожен світиться по-своєму.
Консианція:
— А до них же долучилися скрипалі, мов вірні супутники : Білич, Бондар, Стьопін, Колесник. І зібралися всі разом, ніби придворний диспут у славні часи Людовіка: де кожен голос сперечається, та жоден не ворогує.
Теодора:
— Так-то воно і є. І як мудрі барокові композитори переплітали думки свої у творах «на три і на чотири», так нині музиканти наші вигадливо й зухвало ведуть розмову інструментами. Чуєш — одна думка зринає, друга відповідає, третя заперечує, четверта мирить і складає в лад.
Констанція (з урочистою ніжністю):
— Отож, сестрице моя, дев’ятий день вийшов як фреска барвиста: арія жіночого болю, що стала арією сили, та концерт, де наші музиканти показали, що бароко в Україні дихає нині, живо й невичерпно.
Теодора:
— І нехай же так буде й надалі, бо що є фестиваль, як не майданчик для див, де старе відроджується, нове набирає коріння, а серце слухача свідком стає премудрої гри часу?