Бароковий діарій Антонія Філармонійського. День шостий
16.11.2025
Сьогодні, братіє моя, возсіяло у бельгійських землях народження короля їхнього.
І, простуючи стежкою до палат музичних, рекло мені серце моє:
«Чим же, о владарю, святкуєш день свій? Чи дзвоном келихів, чи блиском суєтним, чи словом живим?»
Бо не вино веселить душу, але мудрість;
не золото світить, але лад внутрішній.
Корона зовнішня єсть знак швидкоплинний,
а корона серця — вічна.
Так і ввійшов я до салону, де юні клавесиністи наставниці Олени Жукової постали, яко зорі ранні над небом бароковим.
Грали вони не гордощами, але простотою;
не голосом, але духом;
і наставниця їхня стояла при них, як мати біля дітей.
І возрадувалось серце моє,
бо тиха праця — шлях найвірніший.
А після того Галя Глодзь воздвигла слово,
і слово те було не суворо, але живо,
не хитро, але сердечно.
Глаголила вона про читання давніх віків так просто,
яко сівач кидає зерно на ниву:
без пихи, без страху, без прикрас надмірних.
І не цуралася тем земних,
бо природне не є гріховне,
а гріх — те, що кривить істину.
І бесіда її лилася поміж нами,
яко джерело між камінням.
І кожен чув себе не слухачем,
але учасником ради правдивої.
Надвечір же заговорило траверсо Яна де Вінне,
і голос його був м’який, яко повітря вечірнє,
теплий, яко спомин.
І Київський оркестр прилучився до нього строєм 415,
яко брат до брата,
і стали обоє в ладі.
І узрів я диво:
бароко — яко вода,
бо видом гнучке,
а суттю своєю неподільне.
Давнє і нинішнє стояли поруч без спору,
без гордощів,
але в одній душі музичній.
І коли день схилився до вечора,
повернулася мені думка першоденна:
«Отак би й король бельгійський святкував народження своє,
не в галасі й марності,
але в слові тихому;
не в позолоті,
але в ладі серця;
не при гомоні,
але при музиці, що з’єднує віки».
Бо всяка корона падає,
коли нема ладу всередині,
а де серце в истині —
там і царство непохитне.