Бароковий діарій Антонія Філармонійського. День восьмий
19.11.2025
Осе ж я, студент могилянський, малорічний, та духом охочий, що нині вступив до сводів Філармонії, яко до нової академії музичної. Бо ж День студента настав час не тільки гульби й веселощів, але й розмислу, як то чинити молодечу вольність у згоді з наукою. І сиджу я під склепіннями, слухаючи реченніє Андреаса Шолля з пані Гадецькою та паном Мелішем, і диво виджу: мова їхня тече тихо й прозоро, яко старожитні трактати, де кожна літера не мертва, але жива, співоча. І здається мені, ніби знов бачу братчиків наших давніх, що збиралися гуртом і таку бесіду чинили, що й каганець миготів від густоти думок.
А відтак Шолль сам підносить майстерство своє, і я стою поміж слухачів, немов у давній бурській світлиці, де наставник не книжку читає, а прикладом серце пробуджує. І як він подихом своїм виводить звук так і в мою душу входить пам’ять про тих наших школярів, що вдень мудрості учились, а ввечері співами й вправами те ж саме в серці закорінювали. Бо який же студент, коли лиш перо тримає і не має голосу внутрішнього? Явно, то не учень, а тінь.
Потім же йду на розмову композиторську, і виджу малий цех, мов давні майстерні ренесансні: юнаки приносять плоди своїх трудів, наставник радить, товариші суперечать, думка точиться об думку, мов кремінь об кремінь. І здогадуюсь: у сім ділі більш мудрості, ніж у десятку лекцій сухих. Бо ж студентська сила барокова була завше в гурті: де один думає там і другий запалюється, де третій заперечить там і четвертий істину знайде.
А коли присмерк київський спадає на місто, і в Колонній залі зводяться у справедливім поєдинку три клавіри за честь Скарлатті, серце моє стрепенеться так, ніби з бурси вирвався на подільські вулички після диспуту. Тут тобі й змагання, і дотеп, і відвага славна, що завше була в честі у студентів наших давніх. Бо музика, яко юність, любить відчайдушність, політ і дерзання.
І тим усім, ідучи ніччю додому, промовляю сам до себе словами наставників наших:
«Студент без науки порожній, а без радості охлялий; обидва ж крила потребні, щоб душа злетіла».
Тож у День студента чиню так, як чинили братчики наші: спершу розум нагодую мудрістю, потому ж душу освіжу радістю. І нехай завтра знов зустріну науку не з похмурістю, але з вогнем живим у серці.