Історія Національної Філармонії України
Національна філармонія України – потужний музичний центр, який працює вже свій 161-й концертний сезон. Сьогодні це сучасна за своїм стилем роботи мультижанрова та мультикомплексна інституція.
Філармонія пишається своєю концертною залою – імені Миколи Лисенка – найліпшою за акустикою в Києві.
Концертне життя Києва налагоджується від середини ХІХ століття, тут мають виступи місцеві музиканти, гастролери з-за кордону. Різні громади брали активну участь у влаштуванні концертів. Наприклад, поляки запросили Ференца Ліста виступити під час Контрактового ярмарку у 1847 році.
Українці об’єднувалися у спільноти, які здійснювали діяльність за рахунок пожертв чи коштів приватних осіб, тому й концерти були нерегулярними. А з появою Київського відділення Імператорського російського музичного товариства у 1863 році завдяки державній підтримці – концерти стають постійним явищем. З цього року і бере свій відлік філармонія у Києві.
Серед організаторів Київського відділення ІРМТ, яке проіснувало до 1917 року, були: В. Вілінський, Р. Пфеніг, П. Селецький, М. Рігельман, Л. Альбрехт, А. Казбирюк. Із його діяльністю пов’язано багато славетних імен діячів музичної культури Києва. Зокрема, 1888-1912 його головою був Олександр Виноградський. Його знали не лише у Києві, але й у Європі як самобутнього диригента симфонічного оркестру, яким він керував від 1889-го. Саме завдяки йому симфонічні концерти у Києві стали регулярними і сприяли підвищенню культурного рівня слухачів.
Становлення філармонійного процесу Києва невід’ємне від діяльності Миколи Лисенка, який у 1850-х сприяв створенню культурно-мистецького гуртка «Філармонійне товариство». Хоча протягом 1872-74 рр. Лисенко обирався членом Директорату Київського відділення ІРМТ і мав виступи як виконавець, – активна національна спрямованість його діяльності призвела до конфлікту й розриву. Відтак альтернативою розв’язання своїх завдань композитор знайшов у філармонійному товаристві «Боян», музичній секції Київського літературно-артистичного товариства, Українському клубі – установах, створених за його участі, що заклали підвалини розвитку української культури.
У 1882 році за адресою Олександрійський (нині – Володимирський) узвіз, 2 було відкрито приміщення Купецького зібрання. Його архітектор – Володимир Ніколаєв (батько відомого піаніста-педагога Леоніда Ніколаєва) був членом дирекції Київського відділення Імператорського російського музичного товариства і мав глибокі знання про музику і акустику. Тож, серед приміщень, обладнаних під різні потреби (їдальня, читальня, буфет, картярська кімната), була й велика бальна зала з тонко вибудуваною акустикою, завдяки колонам-резонаторам – неперевершеному взірцю акустичних можливостей відтворення звуку й голосу навіть для теперішнього часу, що дозволило проводити у залі камерні концерти.
Після відкриття Купецького зібрання Микола Лисенко влаштовував тут «Недільні квартетні зібрання», виступи організованого ним хору, власні концерти фортепіанної музики.
На початку ХХ століття постійно виступав у Києві як диригент – композитор Рейнґольд Глієр. Під його орудою можна було почути симфонічні твори К. Дебюссі, С. Франка, Е. Лало, К. Сен-Санса, а також твори київських композиторів – Симфонію f-moll Євгена Риби, танці з опери «Буйний вітер» Миколи Тутковського, фортепіанний концерт D-moll Володимира Пухальського.
У 1903 році в залі Купецького зібрання відбулося святкування ювілею Миколи Лисенка (1994 року Колонній залі присвоєно його ім’я). Друзі Миколи Віталійовича влаштували збір грошей на подарунок. Сума зібралася чимала. Проте композитор, замість придбання будинку для своєї сім’ї, витратив їх на відкриття української музично-драматичної школи.
У цих же стінах у 1914 році Симфонічним оркестром ІРМТ під керуванням Глієра було виконано антракт до четвертої дії опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба».
29 грудня 1916 року під час різдвяного концерту в залі Купецького зібрання студентським хором Київського університету Святого Володимира під орудою Олександра Кошиця вперше було виконано «Щедрик» Миколи Леонтовича. З цього моменту почалася тріумфальна історія музичного бренду України, що згодом перетворився на найпопулярніший різдвяний хіт – Carol of the Bells.
У квітні 1917 року у великій залі Купецького зібрання (нині Колонна зала імені Миколи Лисенка) відбувся Всеукраїнський національний конгрес – перший вияв українського руху на теренах України, на якому, зокрема, Українська Центральна Рада з київської організації перетворилася на загальноукраїнський законний орган влади. У конгресі взяли участь українські культурні та громадські діячі: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Федір Крижанівський, Сергій Єфремов, Ілля Шраг, Петро Стебницький, Дмитро Дорошенко, Модест Левицький, Людмила Старицька-Черняхівська, Степан Ерастов, Євген Чикаленко. Впродовж трьох днів відбулося понад 300 публічних виступів. Уся робота з’їзду стала яскравою маніфестацією міцніючої національної єдності, впевненого перетворення різноликої і різнорідної армії делегатів на виразний, цілком певний, цілеспрямований представницький орган нації. Душею форуму став Михайло Грушевський, який відкривав з’їзд.
У 1921 році з’являється Товариство імені Миколи Леонтовича, яке серед інших, ставить перед собою завдання влаштування концертів з музикою українських та західних композиторів. Втім, будучи обмеженим у фінансах, застановляється на камерних та хорових концертах.
Паралельно з тим, у 1923 році журнал Товариства – «Музика» сповіщає про офіційне відкриття новозаснованої Київської Державної філармонії 26 березня виступом симфонічного оркестру (згодом Державний симфонічний оркестр УРСР, нині Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України) під орудою Льва Штейнберга. Втім, перед цим «під маркою Філармонії було влаштовано концерти Н. Мільштейна (скрипка) та В.Горовиця (рояль)». На чолі закладу став диригент та композитор Лев Мільштейн.
Прикметно, що поки Товариство імені Леонтовича на початку 1923 року концертом вшановувало українського композитора Миколу Лисенка – із запізненням на кілька місяців через фінансові труднощі, новостворена Держфілармонія готувала інший концерт – до вшанування річниці композитора Сергія Рахманінова. Отож, держава – російська імперія чи СРСР, дбала про поширення російської музики в Україні через організацію класичних концертів. Київська Держфілармонія проіснувала недовго – вже до кінця року її закрили «з колосальним дефіцитом».
Приміщення ранішого Купецького зібрання з початку 1920-х було відоме як Пролетарський будинок мистецтв, тоді – Будинок політичної освіти чи клуб «Більшовик». У цьому приміщенні раз по раз звучала музика: завдяки гастролерам із закордону чи українським музикантам. А у 1934 році до Києва переїхала Державна філармонія зі столичного Харкова, що існувала там з середини 1920-х.
У 1937 році було створено Державний симфонічний оркестр УРСР, яким керував Натан Рахлін. Він був постійним учасником концертних програм філармонії, брав участь у роботі музичного лекторію. Оркестром керували в різні часи: Г. Адлер, І. Блажков, Л. Брагінський, І. Гамкало, Ф. Глущенко, М. Канерштейн, В. Кожухар, Т. Кучар, С. Турчак, нині – Володимир Сіренко.
У часи німецької окупації у приміщенні колишнього купецького зібрання розташовувався німецький офіцерський клуб, а після завершення війни, зважаючи на свої акустичні властивості, у будівлі було розміщено Філармонію і скоро поновлено концертну діяльність.
У різні роки художнім керівництвом філармонії опікувались: Борис Лятошинський, Костянтин Огнєвий, Микола Кондратюк, Сергій Козак.
З 1975 року до складу філармонії увійшов Київський камерний оркестр на чолі з Ігорем Блажковим. Також у різні часи оркестром керували такі визначні диригенти, як Антон Шароєв (засновник оркестру), Аркадій Вінокуров, Микола Дядюра. 26 років головним диригентом колективу був Роман Кофман. Нині оркестр очолює дириґентка Наталія Пономарчук.
Внаслідок аварії 1988-го в НФУ були затоплені підвальні приміщення, склади, костюмерні, постраждали безцінні архіви й одна з найкращих нотних бібліотек Києва, в якій зберігалися оригінальні рукописи композиторів. Навіть під час капітального ремонту Колонної зали імені Миколи Лисенка, який тривав до кінця 1996 року, філармонія не припиняла діяльність: був відкритий Малий зал, де активно проводилися концерти, також діяли філармонійні абонементи у школах Києва, концерти відбувалися й у Київській філії Центрального музею лєніна (нині – Український дім), що розташована поблизу.
1992-го року посаду генерального директора-художнього керівника НФУ обійняв Дмитро Остапенко, дякуючи наполегливості якого, почалась реставрація, яка завершилася 1 грудня 1996 року. За каденції Дмитра Івановича Остапенка, 1994-го року, – філармонії надано статус «національної».
У 1996-1999 роках – генеральним директором-художнім керівником НФУ був Володимир Лукашев. Після реконструкції, але до відкриття основної будівлі, були придбані три концертні роялі фірми «Steinway»: два із них встановлені у Колонній залі імені Миколи Лисенка, а третій, білий рояль придбано винятково для Музичного салону. Вперше в історії філармонії у залі на балконі встановлено концертний орган, спеціально виготовлений у Швейцарії.
Із розширенням форм філармонічної діяльності у 1990-х рр. виникла необхідність створення власного симфонічного оркестру. 1995-го за ініціативою Дмитра Остапенка, як спільний проєкт Філармонії (струнна група) та Державного духового оркестру України (група духових і ударних інструментів) – було створено Симфонічний оркестр НФУ (керівник Л. Тихонов). У 1996 його очолив М. Дядюра, згодом від 2012 – Р. Кофман, а від 2019 – Микола Дядюра.
З 1996 року і донині Національна філармонія України продовжує функціонувати у будівлі Купецького зібрання, а щорічні концертні сезони пропонують київській публіці долучитися до класичної музики за участю провідних солістів, диригентів та колективів з України та з-за кордону.
У філармонії працювали такі видатні митці: Діана Петриненко, Лариса Остапенко, Неоніла Крюкова, Елеонора Безано-Пірадова, Микола Різоль, Антоній Баришевський. На сцені Колонної зали імені Миколи Лисенка із сольними програмами виступали: Борис Гмиря, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов’яненко, Анатолій Кочерга, Дмитро Гнатюк, Марія Стеф’юк, Богодар Которович, Людмила Монастирська. Видатні співвітчизники: Давид Ойстрах, Святослав Ріхтер, Густав і Генріх Нейгаузи, Володимир Горовиць, Іван Натан Рахлін, Козловський, Леонід Коган, Ольга Пасічник. Гастролювали зірки класичної музики: Ференц Ліст, Леонард Бернстайн, Тітта Руффо, Ван Клайберн, Еміль Гілельс, «Кремерата Балтіка» п/к Гідона Кремера, Курт Мазур, Кшиштоф Пендерецький, Гія Канчелі.
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році, а також від грудня 2022 року, коли посаду генерального директора НФУ обійняв український композитор, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства Михайло Швед, – у концертному сезоні 2023/2024 року, зокрема, вже простежується абсолютне вилучення російських творів із концертних програм. Натомість зростає представленість української музики в НФУ вдвічі: з 12 % до 25 %.
На сцені Колонної зали імені Миколи Лисенка, а також у музичному салоні та інших майданчиках зазвучав різноплановий і різножанровий український та світовий музичний контент, завдяки чому філармонійні проєкти наповнює і нова публіка. Зокрема, значно молодша за віком. З’являється усе більше прем’єр щойно написаних сучасними українськими композиторами творів. Започатковано фестивалі: Kyiv Spring Sound, Kyiv Baroque Fest, Фестиваль музики Бориса Лятошинського Liatoshynsky Space 2025, Soundtrack: Ukraine – фестиваль музики українського кіно.
Триває процес усвідомлення української музики, як частини загального розвитку західної, а не виконання її лише тому, що вона українська. Українська музика в Національній філармонії України нині грається, оскільки вона цікава і актуальна.