Класична музика ХХ століття настільки відрізняється від спадку попередніх епох, що здається, зовсім відкидає його. Справді, значно легше помітити відмінності між музикою нового часу та ХХ століттям, аніж спостерегти тяглість. Втім яскраві представники музичного модернізму — композитори нововіденської школи, рішучо б заперечили. Вони вважали свою творчість логічним продовженням традиції, а свою музичну мову — природним розвитком класико-романтичної.
Щоби це підтвердити, вони буквально зверталися до творчості своїх попередників та робили аранжування їхніх творів для оркестру.
Так, наприклад, Антон Веберн розкладає фугу Баха на окремі звуки, тож його музичне полотно ніби розсипається на малі друзки і розчиняється у майорінні різних тембрів.
Оркеструючи твір Брамса, Арнольд Шенберґ щедро використовує ресурси симфонічного оркестру, посилюючи експресивність музики німецького класика.
А Фортепіанний концерт Шенберґа, попри радикальність своєї мови, заснованої на дванадцятитоновій техніці, теж спирається на класичне розуміння жанру концерту — віртуозного та блискучого.
