Автор: nfu_admin

Розмова мудра, двох дам привелебгних Констанції та Теодори

Констанція:
— О люб’язна сестрице серця мого, чи ти чула, як сьогодні в Музичнім салоні лунала бесіда про «Lascia ch’io pianga»? Мелодія та, що колись була зітханням діви тендітної, нині, мов меч двосічний: і плаче, і боронить.
Теодора:
— Чула, пані моя мила. І дивно те бачити: як арія, що колись в’язала жінку в покору тиху, тепер у кінематографі здіймається, немов фенікс, і з попелу смутку творить силу. Чи не в тім-то секрет мистецтва – давнє зерно проростає інакшими квітами у садах нових часів?
Консианція:
— І Анна Гадецька з паном Островським сьогодні гарно те викладали: що хоч би скільки режисерів свою руку до тієї арії докладали, однаково веде вона глядача до місць темних, де пам’ять про біль стає переступом, а тремтіння душевне порогом стану нового .
Теодора:
— О так! І я, слухаючи, думала: як же хитро доля вміє афекти переписувати . Те, що колись було знаком беззахисності, нині стає знаменом визвольним. Нерідко ж бо слабість у сильність перевертається, як ніч у світанок.
Констанція (з легкою усмішкою):
— А по цій бесіді, чи ти не побачила диво друге — концерт «На 3 та на 4»? О господине, трикратна і чотирикратна розкіш! Невже ж могли ми колись уявити, що збереться аж чотири клавесиністи і всі наші, всі рідні, всі з ладом і смаком путнім?
Теодора:
— Ох, пані, серце моє від того тремтіло, мов струна на протязі! Бо ж Наталія Фоменко, Ольга Шадріна-Личак, Олена Жукова та панна Турта, то ж ціла хоругов барв: чотири голоси, чотири розуми, чотири світочі, що кожен світиться по-своєму.
Консианція:
— А до них же долучилися скрипалі, мов вірні супутники : Білич, Бондар, Стьопін, Колесник. І зібралися всі разом, ніби придворний диспут у славні часи Людовіка: де кожен голос сперечається, та жоден не ворогує.
Теодора:
— Так-то воно і є. І як мудрі барокові композитори переплітали думки свої у творах «на три і на чотири», так нині музиканти наші вигадливо й зухвало ведуть розмову інструментами. Чуєш — одна думка зринає, друга відповідає, третя заперечує, четверта мирить і складає в лад.
Констанція (з урочистою ніжністю):
— Отож, сестрице моя, дев’ятий день вийшов як фреска барвиста: арія жіночого болю, що стала арією сили, та концерт, де наші музиканти показали, що бароко в Україні дихає нині, живо й невичерпно.
Теодора:
— І нехай же так буде й надалі, бо що є фестиваль, як не майданчик для див, де старе відроджується, нове набирає коріння, а серце слухача свідком стає премудрої гри часу?

Осе ж я, студент могилянський, малорічний, та духом охочий, що нині вступив до сводів Філармонії, яко до нової академії музичної. Бо ж День студента настав час не тільки гульби й веселощів, але й розмислу, як то чинити молодечу вольність у згоді з наукою. І сиджу я під склепіннями, слухаючи реченніє Андреаса Шолля з пані Гадецькою та паном Мелішем, і диво виджу: мова їхня тече тихо й прозоро, яко старожитні трактати, де кожна літера не мертва, але жива, співоча. І здається мені, ніби знов бачу братчиків наших давніх, що збиралися гуртом і таку бесіду чинили, що й каганець миготів від густоти думок.
А відтак Шолль сам підносить майстерство своє, і я стою поміж слухачів, немов у давній бурській світлиці, де наставник не книжку читає, а прикладом серце пробуджує. І як він подихом своїм виводить звук так і в мою душу входить пам’ять про тих наших школярів, що вдень мудрості учились, а ввечері співами й вправами те ж саме в серці закорінювали. Бо який же студент, коли лиш перо тримає і не має голосу внутрішнього? Явно, то не учень, а тінь.
Потім же йду на розмову композиторську, і виджу малий цех, мов давні майстерні ренесансні: юнаки приносять плоди своїх трудів, наставник радить, товариші суперечать, думка точиться об думку, мов кремінь об кремінь. І здогадуюсь: у сім ділі більш мудрості, ніж у десятку лекцій сухих. Бо ж студентська сила барокова була завше в гурті: де один думає там і другий запалюється, де третій заперечить там і четвертий істину знайде.
А коли присмерк київський спадає на місто, і в Колонній залі зводяться у справедливім поєдинку три клавіри за честь Скарлатті, серце моє стрепенеться так, ніби з бурси вирвався на подільські вулички після диспуту. Тут тобі й змагання, і дотеп, і відвага славна, що завше була в честі у студентів наших давніх. Бо музика, яко юність, любить відчайдушність, політ і дерзання.
І тим усім, ідучи ніччю додому, промовляю сам до себе словами наставників наших:
«Студент без науки порожній, а без радості охлялий; обидва ж крила потребні, щоб душа злетіла».

Тож у День студента чиню так, як чинили братчики наші: спершу розум нагодую мудрістю, потому ж душу освіжу радістю. І нехай завтра знов зустріну науку не з похмурістю, але з вогнем живим у серці.

Мир вам, братіє сердешна. День сьомий відкрив мені думку ясну: голос людський — подих душі, що виходить крізь уста й являє серце без покриву.

Юнаки трудилися над інвенціями Баховими, бесіда про оперу ширила думку про новий лад, та все те було яко вістка перед більшим.

Коли ж явився перед нами Андреас Шолль, уся зала мов одне серце стала .
Голос його сходить поволі, мов світло на світанку: спершу ледве чути,потому тепліший, рівний, як крок сонця по землі; а згодом повнота в ньому з’являється, словно істина знайшла мову свою.

У Перселла голос його чистий, лагідний, як путь, що сама відкривається перед тим, хто йде;
у Баха — мудрість тиха, мов вода прозора, істини повна.
Усе в його співі прямує від глубини: слово ясне, думка рівна, щирість без хитрощів.

І помислив я: є голоси, що минають швидко,
а є такі, що входять у душу мов тиха благість
і довго світять у ній.

Сьогодні, братіє моя, возсіяло у бельгійських землях народження короля їхнього.
І, простуючи стежкою до палат музичних, рекло мені серце моє:
«Чим же, о владарю, святкуєш день свій? Чи дзвоном келихів, чи блиском суєтним, чи словом живим?»
Бо не вино веселить душу, але мудрість;
не золото світить, але лад внутрішній.
Корона зовнішня єсть знак швидкоплинний,
а корона серця — вічна.

Так і ввійшов я до салону, де юні клавесиністи наставниці Олени Жукової постали, яко зорі ранні над небом бароковим.
Грали вони не гордощами, але простотою;
не голосом, але духом;
і наставниця їхня стояла при них, як мати біля дітей.
І возрадувалось серце моє,
бо тиха праця — шлях найвірніший.

А після того Галя Глодзь воздвигла слово,
і слово те було не суворо, але живо,
не хитро, але сердечно.
Глаголила вона про читання давніх віків так просто,
яко сівач кидає зерно на ниву:
без пихи, без страху, без прикрас надмірних.
І не цуралася тем земних,
бо природне не є гріховне,
а гріх — те, що кривить істину.
І бесіда її лилася поміж нами,
яко джерело між камінням.
І кожен чув себе не слухачем,
але учасником ради правдивої.

Надвечір же заговорило траверсо Яна де Вінне,
і голос його був м’який, яко повітря вечірнє,
теплий, яко спомин.
І Київський оркестр прилучився до нього строєм 415,
яко брат до брата,
і стали обоє в ладі.
І узрів я диво:
бароко — яко вода,
бо видом гнучке,
а суттю своєю неподільне.
Давнє і нинішнє стояли поруч без спору,
без гордощів,
але в одній душі музичній.

І коли день схилився до вечора,
повернулася мені думка першоденна:
«Отак би й король бельгійський святкував народження своє,
не в галасі й марності,
але в слові тихому;
не в позолоті,
але в ладі серця;
не при гомоні,
але при музиці, що з’єднує віки».

Бо всяка корона падає,
коли нема ладу всередині,
а де серце в истині —
там і царство непохитне.

Мир вам братіє моя сердешна!

Був я нині поміж молоді днїпровської, і виділося мені, ніби стою серед пагінців молодих, що тягнуться не для вигляду, а з природної охоти.
Кожен мав свій хід і свій жар, та разом вони творили лад, мов струмки весняні, що сходяться в один рух.

А при них стояла пані Наталія Фоменко — наставниця їхня рівна й тиха.
Не стримувала вона вогню, а давала йому напрям;
не гасила пориву, а вміла тримати його в міру;
не вела їх за руку, а була тим берегом, що не заступає води, але робить її течію ясною.

Слово ж про Скарлаттів, яке ми чули опісля, було мов знаряддя добре: просте, але корисне, бо знімає зайве й показує серцевину.

А ввечері, серед широкого мастерства італійського, знову помислив я про молодь ту:
чужа довершеність приємна, а своє зростання дороге.

І думка світла мене осяяла:
«Молодість іде сама,
але лад находить лиш тоді,
коли поруч наставник стоїть,
що не стискає руки, а серце спрямовує».

Мир вам, братіє возлюблені, що зібралися у граді Кієві, де ні буря, ні ніч не можуть витурити з душі світла. Бо що є ніч? Чи не тінь, що пробує злякати, але не може загасити свічу, коли вона горить зсередини?
Учорашній день, день мудрості й музики світив у серцях наших так ясно, що й ніч, хоч і стукала залізними пальцями у вікна, не змогла приборкати внутрішнього нашого світанку.

Бо не темрява владнає над нами, але лад наш над нею. І коли ніч після дня, наче хвиля грозова, ударила ми стояли, як стоїть дерево з коренем глибоким: не через силу, а через природу свою.

Сиділи ми в Салоні, мов у келії тихій, і слухали Галю, що слово читацьке знає, та мужа Здіслава, що мудрість аквінатську тримає в серці. Говорили вони про храм, але не той, що з каменю, а той, що з думки; не той, що на горі, а той, що в грудях схований.

І мовили таке:
«Сакральне й мирське — не дві дороги, а два береги одної ріки.»

Ото бароко й учить: коли молишся не тікаєш від світу, а підносиш його;
коли месу слухаєш не вириваєш себе із життя, а одкриваєш, як життя саме звучить у присутності вічного.
І я бачив: слово їхнє торкалось сердець, мов промінь сонця торкає старе дзеркало не змінює скла, лише дає сяйво йому.

А коли настав вечір, увійшов Марек. Не музика звичний, але муж одваги, що йде через бурі з усміхом. Стрій його картатий сяяв мов печать сміливости: світлі й темні клітини, мов дороги людські то злети, то спади, але в одному узорі Божому.

І не марно він такий: бо грає так, як живе не в покорі до страху, а в істині серця. Помилка ж у нього не вадить, але навчає: «Не бійся спіткнутись, бо й камінь — учитель».

І любов його до України не словом, а діянням. Бо хто любить той приходить. Хто сердечний той поділяє наші дні й наші тіні. І він із нами не як гість, а як брат, що приносить хліб музичний і ділить його , як добрий подорожній на роздоріжжі.

І хоч ніч була після дня, як звір після пастуха, не змінила вона ладу нашого. Бо день учорашній навчив:
що храм — усередині;
що бароко — міст між бурею і тишою;
що музика то праща Давидова, яку не здолати велетневі.

Музика Марекова тримала нас і тоді, коли темрява наближалась.
Слово Галиного й Здіславового розуму тримало нас і тоді, коли сон закліпав від тривоги.
І я сказав у собі:
«Ніч приходить тільки для того, щоб випробувати світло, а не задушити його.»

Тримайте ж лад сердечний.
Слухайте музику, як слово Боже.
Беріть приклад з Марека, що у строї картатім стоїть, мов світильник між темним і ясним.

І пам’ятайте:
не ніч завершує день,
а серце обирає, що в ньому залишиться.

Мир вам і твердість духа братія люба!

Мир вам, братіє вдумлива.
День третій прийшов у своїй мірі
і дав кожному те, що було йому на пожиток.

Марек Топоровський сидів поміж людьми просто.
Говорив про перші труди свої,
про вчителів, що вели його,
І про те мовив, як у землі польській
бережуть стародавню музику не в писанні,а в ділі щоденному.

Слово його було ясне,
коротке й певне,
бо йшло від дороги, якою він сам ходив.

Юні слухали уважно,
і добре було те бачити,
бо мудрість легко входить у серця чисті.

А потім підвелась молодь львівська, що музиці ранній служить .
Стояли вони тихо,
а робили старанно.
І я подумав:
коли молодість бере давню справу в руки,
то й сама справа стає молодою.
Бо традиція не пам’яттю тримається,а живою охотою.

Опісля мовив отець Георгій Коваленко.
Думка його широка,
ходить дорогами не завжди прямими,
але веде до глибини й ясності.

А коли день приклався до спокою,
вийшла посеред нас Хана Блажикова.
І тиша стала ще тихішою,
бо постава її була проста,
а простота та мала в собі силу.

Глас її не ловив слуху хитрощами,
але йшов рівно,
як вода йде у спраглу землю.
І пізнав я:
сей глас не для утіхи,
але для зцілення.

Бо многі співають,
а мало хто торкає глибину.
А вона, мов рука милосердна,
торкнулася там,
де людина ховала свій тягар.
І стало легше —
не від співу самого,
але від того духу,
що у співі крився.

Так звершився день третій.

І вам, братіє, мовлю:
прийдіть у дні наступні.
Бо в кожному дні є зерно,
і той збагатиться,
хто не минає його байдужим серцем.