Категорія: Блог

Розмова мудра, двох дам привелебгних Констанції та Теодори

Констанція:
— О люб’язна сестрице серця мого, чи ти чула, як сьогодні в Музичнім салоні лунала бесіда про «Lascia ch’io pianga»? Мелодія та, що колись була зітханням діви тендітної, нині, мов меч двосічний: і плаче, і боронить.
Теодора:
— Чула, пані моя мила. І дивно те бачити: як арія, що колись в’язала жінку в покору тиху, тепер у кінематографі здіймається, немов фенікс, і з попелу смутку творить силу. Чи не в тім-то секрет мистецтва – давнє зерно проростає інакшими квітами у садах нових часів?
Консианція:
— І Анна Гадецька з паном Островським сьогодні гарно те викладали: що хоч би скільки режисерів свою руку до тієї арії докладали, однаково веде вона глядача до місць темних, де пам’ять про біль стає переступом, а тремтіння душевне порогом стану нового .
Теодора:
— О так! І я, слухаючи, думала: як же хитро доля вміє афекти переписувати . Те, що колись було знаком беззахисності, нині стає знаменом визвольним. Нерідко ж бо слабість у сильність перевертається, як ніч у світанок.
Констанція (з легкою усмішкою):
— А по цій бесіді, чи ти не побачила диво друге — концерт «На 3 та на 4»? О господине, трикратна і чотирикратна розкіш! Невже ж могли ми колись уявити, що збереться аж чотири клавесиністи і всі наші, всі рідні, всі з ладом і смаком путнім?
Теодора:
— Ох, пані, серце моє від того тремтіло, мов струна на протязі! Бо ж Наталія Фоменко, Ольга Шадріна-Личак, Олена Жукова та панна Турта, то ж ціла хоругов барв: чотири голоси, чотири розуми, чотири світочі, що кожен світиться по-своєму.
Консианція:
— А до них же долучилися скрипалі, мов вірні супутники : Білич, Бондар, Стьопін, Колесник. І зібралися всі разом, ніби придворний диспут у славні часи Людовіка: де кожен голос сперечається, та жоден не ворогує.
Теодора:
— Так-то воно і є. І як мудрі барокові композитори переплітали думки свої у творах «на три і на чотири», так нині музиканти наші вигадливо й зухвало ведуть розмову інструментами. Чуєш — одна думка зринає, друга відповідає, третя заперечує, четверта мирить і складає в лад.
Констанція (з урочистою ніжністю):
— Отож, сестрице моя, дев’ятий день вийшов як фреска барвиста: арія жіночого болю, що стала арією сили, та концерт, де наші музиканти показали, що бароко в Україні дихає нині, живо й невичерпно.
Теодора:
— І нехай же так буде й надалі, бо що є фестиваль, як не майданчик для див, де старе відроджується, нове набирає коріння, а серце слухача свідком стає премудрої гри часу?

Осе ж я, студент могилянський, малорічний, та духом охочий, що нині вступив до сводів Філармонії, яко до нової академії музичної. Бо ж День студента настав час не тільки гульби й веселощів, але й розмислу, як то чинити молодечу вольність у згоді з наукою. І сиджу я під склепіннями, слухаючи реченніє Андреаса Шолля з пані Гадецькою та паном Мелішем, і диво виджу: мова їхня тече тихо й прозоро, яко старожитні трактати, де кожна літера не мертва, але жива, співоча. І здається мені, ніби знов бачу братчиків наших давніх, що збиралися гуртом і таку бесіду чинили, що й каганець миготів від густоти думок.
А відтак Шолль сам підносить майстерство своє, і я стою поміж слухачів, немов у давній бурській світлиці, де наставник не книжку читає, а прикладом серце пробуджує. І як він подихом своїм виводить звук так і в мою душу входить пам’ять про тих наших школярів, що вдень мудрості учились, а ввечері співами й вправами те ж саме в серці закорінювали. Бо який же студент, коли лиш перо тримає і не має голосу внутрішнього? Явно, то не учень, а тінь.
Потім же йду на розмову композиторську, і виджу малий цех, мов давні майстерні ренесансні: юнаки приносять плоди своїх трудів, наставник радить, товариші суперечать, думка точиться об думку, мов кремінь об кремінь. І здогадуюсь: у сім ділі більш мудрості, ніж у десятку лекцій сухих. Бо ж студентська сила барокова була завше в гурті: де один думає там і другий запалюється, де третій заперечить там і четвертий істину знайде.
А коли присмерк київський спадає на місто, і в Колонній залі зводяться у справедливім поєдинку три клавіри за честь Скарлатті, серце моє стрепенеться так, ніби з бурси вирвався на подільські вулички після диспуту. Тут тобі й змагання, і дотеп, і відвага славна, що завше була в честі у студентів наших давніх. Бо музика, яко юність, любить відчайдушність, політ і дерзання.
І тим усім, ідучи ніччю додому, промовляю сам до себе словами наставників наших:
«Студент без науки порожній, а без радості охлялий; обидва ж крила потребні, щоб душа злетіла».

Тож у День студента чиню так, як чинили братчики наші: спершу розум нагодую мудрістю, потому ж душу освіжу радістю. І нехай завтра знов зустріну науку не з похмурістю, але з вогнем живим у серці.

Мир вам, братіє сердешна. День сьомий відкрив мені думку ясну: голос людський — подих душі, що виходить крізь уста й являє серце без покриву.

Юнаки трудилися над інвенціями Баховими, бесіда про оперу ширила думку про новий лад, та все те було яко вістка перед більшим.

Коли ж явився перед нами Андреас Шолль, уся зала мов одне серце стала.
Голос його сходить поволі, мов світло на світанку: спершу ледве чути, потому тепліший, рівний, як крок сонця по землі; а згодом повнота в ньому з’являється, словно істина знайшла мову свою.

У Перселла голос його чистий, лагідний, як путь, що сама відкривається перед тим, хто йде;
у Баха — мудрість тиха, мов вода прозора, істини повна.
Усе в його співі прямує від глубини: слово ясне, думка рівна, щирість без хитрощів.

І помислив я: є голоси, що минають швидко,
а є такі, що входять у душу мов тиха благість
і довго світять у ній.

Сьогодні, братіє моя, возсіяло у бельгійських землях народження короля їхнього.
І, простуючи стежкою до палат музичних, рекло мені серце моє:
«Чим же, о владарю, святкуєш день свій? Чи дзвоном келихів, чи блиском суєтним, чи словом живим?»
Бо не вино веселить душу, але мудрість;
не золото світить, але лад внутрішній.
Корона зовнішня єсть знак швидкоплинний,
а корона серця — вічна.

Так і ввійшов я до салону, де юні клавесиністи наставниці Олени Жукової постали, яко зорі ранні над небом бароковим.
Грали вони не гордощами, але простотою;
не голосом, але духом;
і наставниця їхня стояла при них, як мати біля дітей.
І возрадувалось серце моє,
бо тиха праця — шлях найвірніший.

А після того Галя Глодзь воздвигла слово,
і слово те було не суворо, але живо,
не хитро, але сердечно.
Глаголила вона про читання давніх віків так просто,
яко сівач кидає зерно на ниву:
без пихи, без страху, без прикрас надмірних.
І не цуралася тем земних,
бо природне не є гріховне,
а гріх — те, що кривить істину.
І бесіда її лилася поміж нами,
яко джерело між камінням.
І кожен чув себе не слухачем,
але учасником ради правдивої.

Надвечір же заговорило траверсо Яна де Вінне,
і голос його був м’який, яко повітря вечірнє,
теплий, яко спомин.
І Київський оркестр прилучився до нього строєм 415,
яко брат до брата,
і стали обоє в ладі.
І узрів я диво:
бароко — яко вода,
бо видом гнучке,
а суттю своєю неподільне.
Давнє і нинішнє стояли поруч без спору,
без гордощів,
але в одній душі музичній.

І коли день схилився до вечора,
повернулася мені думка першоденна:
«Отак би й король бельгійський святкував народження своє,
не в галасі й марності,
але в слові тихому;
не в позолоті,
але в ладі серця;
не при гомоні,
але при музиці, що з’єднує віки».

Бо всяка корона падає,
коли нема ладу всередині,
а де серце в истині —
там і царство непохитне.

Мир вам братіє моя сердешна!

Був я нині поміж молоді днїпровської, і виділося мені, ніби стою серед пагінців молодих, що тягнуться не для вигляду, а з природної охоти.
Кожен мав свій хід і свій жар, та разом вони творили лад, мов струмки весняні, що сходяться в один рух.

А при них стояла пані Наталія Фоменко — наставниця їхня рівна й тиха.
Не стримувала вона вогню, а давала йому напрям;
не гасила пориву, а вміла тримати його в міру;
не вела їх за руку, а була тим берегом, що не заступає води, але робить її течію ясною.

Слово ж про Скарлаттів, яке ми чули опісля, було мов знаряддя добре: просте, але корисне, бо знімає зайве й показує серцевину.

А ввечері, серед широкого мастерства італійського, знову помислив я про молодь ту:
чужа довершеність приємна, а своє зростання дороге.

І думка світла мене осяяла:
«Молодість іде сама,
але лад находить лиш тоді,
коли поруч наставник стоїть,
що не стискає руки, а серце спрямовує».

Мир вам, братіє возлюблені, що зібралися у граді Кієві, де ні буря, ні ніч не можуть витурити з душі світла. Бо що є ніч? Чи не тінь, що пробує злякати, але не може загасити свічу, коли вона горить зсередини?
Учорашній день, день мудрості й музики світив у серцях наших так ясно, що й ніч, хоч і стукала залізними пальцями у вікна, не змогла приборкати внутрішнього нашого світанку.

Бо не темрява владнає над нами, але лад наш над нею. І коли ніч після дня, наче хвиля грозова, ударила ми стояли, як стоїть дерево з коренем глибоким: не через силу, а через природу свою.

Сиділи ми в Салоні, мов у келії тихій, і слухали Галю, що слово читацьке знає, та мужа Здіслава, що мудрість аквінатську тримає в серці. Говорили вони про храм, але не той, що з каменю, а той, що з думки; не той, що на горі, а той, що в грудях схований.

І мовили таке:
«Сакральне й мирське — не дві дороги, а два береги одної ріки».

Ото бароко й учить: коли молишся не тікаєш від світу, а підносиш його;
коли месу слухаєш не вириваєш себе із життя, а одкриваєш, як життя саме звучить у присутності вічного.
І я бачив: слово їхнє торкалось сердець, мов промінь сонця торкає старе дзеркало не змінює скла, лише дає сяйво йому.

А коли настав вечір, увійшов Марек. Не музика звичний, але муж одваги, що йде через бурі з усміхом. Стрій його картатий сяяв мов печать сміливости: світлі й темні клітини, мов дороги людські то злети, то спади, але в одному узорі Божому.

І не марно він такий: бо грає так, як живе не в покорі до страху, а в істині серця. Помилка ж у нього не вадить, але навчає: «Не бійся спіткнутись, бо й камінь — учитель».

І любов його до України не словом, а діянням. Бо хто любить, той приходить. Хто сердечний, той поділяє наші дні й наші тіні. І він із нами не як гість, а як брат, що приносить хліб музичний і ділить його, як добрий подорожній на роздоріжжі.

І хоч ніч була після дня, як звір після пастуха, не змінила вона ладу нашого. Бо день учорашній навчив:
що храм — усередині;
що бароко — міст між бурею і тишою;
що музика, то праща Давидова, яку не здолати велетневі.

Музика Марекова тримала нас і тоді, коли темрява наближалась.
Слово Галиного й Здіславового розуму тримало нас і тоді, коли сон закліпав від тривоги.
І я сказав у собі:
«Ніч приходить тільки для того, щоб випробувати світло, а не задушити його».

Тримайте ж лад сердечний.
Слухайте музику, як слово Боже.
Беріть приклад з Марека, що у строї картатім стоїть, мов світильник між темним і ясним.

І пам’ятайте:
не ніч завершує день,
а серце обирає, що в ньому залишиться.

Мир вам і твердість духа, братія люба!

Мир вам, братіє вдумлива.
День третій прийшов у своїй мірі
і дав кожному те, що було йому на пожиток.

Марек Топоровський сидів поміж людьми просто.
Говорив про перші труди свої,
про вчителів, що вели його,
І про те мовив, як у землі польській
бережуть стародавню музику не в писанні, а в ділі щоденному.

Слово його було ясне,
коротке й певне,
бо йшло від дороги, якою він сам ходив.

Юні слухали уважно,
і добре було те бачити,
бо мудрість легко входить у серця чисті.

А потім підвелась молодь львівська, що музиці ранній служить.
Стояли вони тихо,
а робили старанно.
І я подумав:
коли молодість бере давню справу в руки,
то й сама справа стає молодою.
Бо традиція не пам’яттю тримається, а живою охотою.

Опісля мовив отець Георгій Коваленко.
Думка його широка,
ходить дорогами не завжди прямими,
але веде до глибини й ясності.

А коли день приклався до спокою,
вийшла посеред нас Хана Блажикова.
І тиша стала ще тихішою,
бо постава її була проста,
а простота та мала в собі силу.

Глас її не ловив слуху хитрощами,
але йшов рівно,
як вода йде у спраглу землю.
І пізнав я:
сей глас не для утіхи,
але для зцілення.

Бо многі співають,
а мало хто торкає глибину.
А вона, мов рука милосердна,
торкнулася там,
де людина ховала свій тягар.
І стало легше —
не від співу самого,
але від того духу,
що у співі крився.

Так звершився день третій.

І вам, братіє, мовлю:
прийдіть у дні наступні.
Бо в кожному дні є зерно,
і той збагатиться,
хто не минає його байдужим серцем.

Мир вам, братіє возлюблені, що в музиці радість маєте. Бо день другий явився не галасом, а думою, не звабою, а користю.

Прийшов муж розважний, Марек з землі польської, і сів серед учнів. Не владою, а любов’ю правив, не наказом, а прикладом.
Показував книги бахівські, отця міри й розуму.
Рече: «Не пальців це школа, а розуму. Тут лад і свобода єдине творять, бо вільний дух є найліпший наставник».
І грали учні, а він з ними трудився: спинить, наведе, мовить і думка оживає.
І бачив я: се не вчення мертве, але мова жива між серцем і розумом. Бо де свобода, там лад, а без ладу ніяка музика не стоїть.

По тім мовила пані Ольга Шуміліна, жінка мислі чистої і розуму великого.
Вийшла вона на ниву давніх писань і почала бур’ян неправди виривати. Бо багато в ній нашаровано, а істина під сим ледве дихала.
Слово її не гучне, але певне; не блискуче, а міцне, як залізо красне.
І показала вона Максима Березовського не в серпанку вигадок, але в ясному обличчі: мужа розумного, серцем живого, що в праці й мислі знайшов красу свою.
І зрозумів я: не легенда се, а правда, що між нами живе.

І коли мова її скінчилась, не вмерла, але в спів перейшла. Бо за словом ожила музика майстра нашого.
І думка, що щойно в серці зачалась, звуком злетіла в повітря.
Пісня його не з плачу зродилась, але з ясного розуму. Бо навіть у смутку — світло, і в тиші — життя.
Голос його не стогін, а спомин; не тяжкість, а рівновага. Бо смуток світлий мудрості ближчий, ніж радість гомінка.

Так минув день другий, день науки, правди і світлого суму.
І реку вам, братіє: не спиняйтесь на половині, бо шлях пізнання не має краю.
Ідіте далі, слухайте, пізнавайте. Бо хто пізнав лад у музиці, той пізнає його і в собі.
А хто знайшов лад у собі, тому весь світ звучить як пісня.

Мир вам, братіє милостива, що слухаєте не вухом єдиним, але станом внутрішнім.

Учора явився нам муж Хосуе.
Сидів він просто, слово клав рівне, без хитрості.
Мелізму малу показав, наче зернятко макове.
А в тім зерні — дерево велике.

Казав: «Мелізма є тонкий міст межи голосом і душею.
Хто співає її не з серця, той і мовчить голосно».
І я побачив: так і думка людська.
Гучне порожнє, а мале, коли істинне, сяє.

І трактати давні єдине свідчать.
Хоч літо од літа одійшло, хоч люди помінялись,
та розум той самий стоїть, мов камінь посеред ріки.
Се бо не наука книжна, але дихання роду нашого.

А коли сонце зійшло на спочинок,
зійшлися ми в залу, що мов храм без кадила.

Тоді корнеттом Хосуе озвався, не словом, але зітханням.
А Марія, жона тиха, сиділа при органі і клавесині.
І руки її творили лад, як бджола творить мед: поволі, без гомону.

І було між ними єдине серце.
Не показне, не виставне,
але справжнє. 

Бо любов не ходить у міхах золотих
і не кричить на роздоріжжі.
Вона, як вуголь під попелом, тепла і певна.

І я зрозумів, братіє:
де любов є, там і музика справжня.
А де нема  там лиш шум і метушня.

Не полишайте ж сього діла.
Не кажіть: «Досить нам».
Бо джерело, поки тече, треба пити.

Прийдіть у дні наступні,
не задля очей, але задля серця. 

Бо хто був при звуці,
а не пізнав смислу — той спав.
А хто пізнав — той ожив.

Писано при ранку мирному, коли душа ще не розкидана думками.
Рукою того, хто вчора мовчки слухав,
але сьогодні слово знайшов.